З історії про селища громади. – ВЕЛИКОХУТІРСЬКА СТГ ЗОЛОТОНІСЬКОГО РАЙОНУ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

СЕЛО ВЕЛИКИЙ ХУТІР

Станом на 01.04.2020року на території Великохутірської сільської ради проживало 2216 осіб , з них 48 осіб мешкають в селі Ашанівка. Значну частину жителів села (693 осіб) складають пенсіонери старші 60 років. Дітей 422 з них 279 віком від 6 до 18 років, та 143 від 0 до 6 років.

Протягом останніх двох десятиліть в селі спостерігається помітне зменшення кількості населення, що викликано від’ємним демографічним балансом та трудовою міграцією мешканців села до великих міст ( переважно Києва та Черкас). На території Великохутірської сільської ради за2019 – 2020 рік померло 66 осіб ,народилось – 13, одружилося 5 пар. Сьогодні у селі нараховується 189 дворів, у яких ніхто не проживає.

Історія села

Перші поселення на території теперішнього села виникли приблизно у 80-х роках XVII століття, коли знатний козак, а пізніше Переяславський полковник Іван Мирович захопив вільні землі біля річки Золотоношки і оселив тут своїх людей.  У 1691 році царями Петром та Олексієм ці землі вже офіційно були пожалувані Івану Мировичу, родина якого володіла ними до 1712 року.
За часів Гетьманщини В.Хутір та прилеглі села входили до Золотоніської сотні Переяславського полку, а пізніше – до Золотоніського повіту Полтавської губернії. Утім село ніколи не було козацьким.
З 1718 по 1738 рік село разом з прилеглими селами знаходилося у власності князівської родини Кантакузенів, потім було у ранговому володінні гетьмана Кирила Розумовського,  а у 1775 р. цариця Катерина II подарувала його у вічне спадкове володіння своєму фавориту графу Петру Завадовському. Тоді ж його коштом у селі була збудована православна церква св.Петра і Павла.
У 1843 році родина графа Завадовського продала село із навколишніми землями   князю А.Баратинському, родина якого володіла ним аж до відміни кріпосного права у 1861 році.
У 1848 р. Великий Хутір отримав статус містечка, а пізніше став волосним центром Золотоніського повіту, до складу якого входили навколишні села Гайворонщина, Львівка, Жилівка, Скориківка, Драбівці, Сенківці та інші.
Станом на 1887 рік у Великому Хуторі було 541 селянське, 1 козацьке і 11 міщанських господарств, у яких мешкало 3094 особи. З них грамотними були 156 осіб. На той час в селі діяли земська та церковно-приходська школи, щороку   тут відбувалося чотири великі ярмарки.
У 1910 році, за матеріалами подвірно-господарського земського перепису Полтавської губернії, населення Великого Хутора складало 3587 чоловік. На той час мешканці села обробляли 3740 десятин землі, з яких 1223 десятини належали заможним селянським господарствам, які мали 50 і більше десятин землі.
До 1920 року за адміністративно-територіальним поділом Великохутірська волость входила до Золотоніського повіту Полтавської губернії, а з 1920 по 1922 – до Золотоніського повіту Кременчуцької губернії.
З 1932 по 1937 рік Великий Хутір був у складі Золотоніського району Київської області.
У 1927 році в селі було встановлено радянську владу, після чого розпочалася примусова колективізація селянських господарств. У 1928-30 роках на території села були створені перші колгоспи: “Новий світ”, “Незаможник”, “Перебудова”, “Жовтень”.   У 1932-33 роках мешканці села пережили Голодомор. Проте він не мав таких трагічних наслідків, як у інших селах. Зокрема, у Великому Хутрі не було зафіксовано масової смертності та випадків людоїдства.
У 1931 році внаслідок розгорнутої антирелігійної кампанії на території В.Хутора було   зруйновано церкву св. Пелагеї та закрито іншу церкву – св. Петра і Павла, діяльність якої була відновлена у 1942 році.
З вересня 1941 р. по вересень 1943 р. село знаходилося під німецькою окупацією, під час якої тут було знищено будинок культури, два магазини та 10 колгоспних будівель. На примусові роботи до Німеччини було вивезено 364 мешканці села, з яких 40 не повернулися додому.
Під час Великої Вітчизняної війни у лавах Червоної Армії воювало 909 жителів Великого Хутора, з яких 516 загинули на фронтах війни або були розстріляні фашистами. Їхні імена занесені до Книги пам’яті села Великий Хутір.
22 вересня 1943 року село було звільнене з під німецької окупації воїнами 23 стрілецької дивізії 23 стрілецького корпусу 47-ї армії Воронізького фронту. Ця дата відзначається, як День визволення села.
У післявоєнний час за рахунок колгоспів в селі була створена потужна соціальна та виробнича база. Тут було збудовано будинок культури і клуб, дільничну лікарню, восьмирічну і середню школу, цегельний завод та інші господарчі будівлі. Також до 1969 року на території села діяло пологове відділення районної лікарні. У цей час виробничу діяльність на території села здійснювали   колгоспи „Жовтень” та „Гвардія”, які в 1975 р. були об’єднані в одне велике господарство — колгосп „Росія”. Колгосп обробляв 6478 га землі і спеціалізувалося на виробництві м’ясо-молочної та рослинницької продукції. У 1984 році в колгоспі було збудовано потужний молочно-товарний комплекс на 1200 корів, який припинив своє існування з ліквідацією колгоспного ладу.

Виробнича діяльність

Наприкінці 90-х років XX століття відбулося розпаювання колгоспів внаслідок чого більша частина їхньої землі була передана у приватну власність колишніх працівників колгоспів. Всього у власності мешканців В.Хутора знаходиться 1586 земельних паїв. Середній розмір одного земельного паю по селу складає 3,04 га. Більшість земельних паїв знаходяться в оренді у місцевих фермерів та сільгосппідприємств, які спеціалізуються переважно на вирощуванні рослинницької продукції.
Сьогодні виробничу діяльність на території села здійснюють 6фермерських, 2 колективних і одне приватне сільгосппідприємство, які разом обробляють понад 6 тис. га орної землі. Зокрема, СТОВ “Агрофірма “Великий Хутір” орендує 804паїв, ПСП “Росток” – 347паїв, СТОВ “Агромакс” – 215, ФГ “Орлівське” – 78, ФГ “Хуторяни” –19паїв. ПП Кадук Ю.М. орендує 4паї, ПП Савченко Д.І. орендує 23 паї, ПП Приймак С.Б. орендує 17 паїв, ПП «Артбудінвест» орендує 1 пай. Задовільна орендна плата за землю, дозволяє власникам земельних паїв відчувати себе справжніми господарями своєї землі. Одним із джерел доходів є також присадибне господарство, яке дозволяє забезпечувати продуктами харчування та коштами вирученими від реалізації надлишків сільгосппродукції. Cтаном на 01.01. 2012року під присадибними ділянками в селі знаходилося 613,91га., в тому числі ріллі 580,21га.Мешканці села утримують 371 голову великої рогатої худоби ( в т.ч. 287 корів), 429 свиней, 49 коней,151кози, 221 бджолосім’я, 10378голів птиці.

Місцеве самоврядування

Місцеве самоврядування на території села здійснює Великохутірська сільська рада у складі сільського голови та 14 депутатів, які були обрані 23 грудня 2018 року. Сільський голова Шинкаренко Ніна Олександрівна (1959 р.н.) беззмінно працює на цій посаді з червня 1988 року.
У 2011році було заплановано одержати доходи по Великохутірській сільській раді в сумі 1млн 267тис.896гривень. Мобілізовано до доходної частини бюджету протягом 2011 року 1млн 566тис.844гривень, що становить 123,58 відсотки виконання планового завдання не враховуючи трансфертів.Прибуткова частина бюджету формується в основному за рахунок прибуткового податку з громадян та орендної плати за землю. Cело Великий Хутір і село Ашанівка повністю газифіковані. На території села діє відділення Ощадбанку і відділення поштового зв’язку. На балансі сільської ради знаходяться Будинок культури, клуб, дві сільські бібліотеки, дитяча установа «Сонечко». На території Великого Хутора зареєстровані осередки практично всіх політичних партій, які у міжвиборчий період не ведуть активної діяльності.
Під час виборів на території села створюється дві виборчі дільниці , по яких до списків виборців було внесено 1278 виборців. На території села діє відділення Ощадбанку і відділення поштового зв’язку.

Пам’ятні місця і пам’ятники. Традиції і свята

На території В.Хутора знаходиться Братська могила радянських воїнів, які загинули під час визволення села а також обеліск Слави землякам, які загинули під час Великої Вітчизняної війни. На території школи встановлено бюст Герою Радянського Союзу, уродженцю В.Хутора Куниці Семену Андрійовичу.
Також на території В.Хутора знаходиться Петро-Павлівська церква , якій більше 200 років. Щороку на честь святих Петра і Павла у селі відзначається храмове свято, яке припадає на 12 липня. Ще одне храмове свято великохуторяни відзначають 21 жовтня на честь преподобної Пелегаї, ім’я якої до 1931 року носила одна з церков села. Серед інших народних свят у Великому Хуторі відзначають свято обжинок, Івана-Купала, День села. Ще однією важливою подією в житті сучасного села є урочистості з нагоди чергового випуску учнів школи та посвячення їх в доросле життя.

Персоналії

Великий Хутір є батьківщиною Героя Радянського Союзу, льотчика-винищувача Куниці Семена Андрійовича ( 1914-1941), який загинув під час оборони Одеси. Його ім’я носить місцева школа і одна з вулиць села. Ще одна вулиця села названа на честь першого голови колгоспу “Незаможник” Дробота Якова Олександровича, завдяки якому у 1932-1933 роках в селі вдалося уникнути великого голоду. Також у В.Хуторі народився і виріс поет-фронтовик Шутір Пилип Антонович (1913-1944). У 1985 році його було посмертно прийнято до Спілки письменників України. Почесним громадянином В.Хутора є курсант Харківського авіаційного училища Харута Владислав Володимирович, який у 1987 році трагічно загинув над селом під час виконання тренувального польоту. Його ім’ям названо поле, на якому розбився літак.
Тривалий час у селі жив і працював краєзнавець Дорошенко Олександр Андрійович ( 1924-1996). 18 років він був директором місцевої школи, а вийшовши на пенсію, організував краєзнавчий музей села і був його першим директором.
Сьогодні в селі живе і працює заслужений працівник культури України , відомий бандурист і майстер народної творчості Коваль Михайло Дмитрович ( 1948 р.н.), який популяризує народну творчість і традиції В.Хутора.

Село Рождественське знаходиться на лівому березі річки Золотоношка. Це була колись дуже красива річка. За народними переказами назва її походить від того, що колись її піщане дно було покрите шаром слюди золотавого кольору і в сонячну днину блищало, мов золото. Ішла версія говорить про те, що нібито, тут давно по річці плив човен із золотом і затонув. Очевидно, човен прямував до Дніпра, лівою притокою якого і є Золотоношка. Адже всім відомо, що колись Дніпро був важливим торговельним шляхом, який вів «із варяг у греки». Що ж із цього правда – невідомо. Лишається тільки надіятись, що колись чи дослідницьким, чи іншим шляхом нам вдасться це з’ясувати.

Що ж до історії самого села, то відомо, що його територія в часи Київської Русі входила до Переяславського князівства. У роки Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького (1648 – 1657 років) село входило до Переяславського полку. До 1709 року ці землі належали переяславському полковнику Івану Мировичу. Після Полтавської битви 1709 року цар Петро І віддає землі села графу Кантакузіну. Пізніше вони ввійшли у володіння княгині Барятинської. Ця інформація знаходиться в матеріалах «Архив Юго-Западной России издаваемый комиссией для разбора древних актов, состоящих при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторстве», записаних краєзнавцем Дорошенком О. А.

Територія сучасного села Рождественське спочатку складалася з кількох хутірців: Гайворонщина, Мала Деркачівка і Вітровка. На початку XIX століття хутори об’єдналися й утворилося село під назвою Рождественське. Залишилися спогади жителів села Порфира Мусійовича Швидкого та Олександра Мусійовича Литовченка, які пояснюють таку назву тим, що новостворене село було охрещене на свято Різдва пресвятої Богородиці. У день цього свята церковний владика освятив місце, де повинна була будуватися сільська церква. Проте, цим планам здійснитися не судилось, бо у селян забракло коштів. В ті часи землі села належали двом поміщикам: одна частина – Катерині Керстін, інша – Деркачівка і Вітровка пану Олексію Сусаїну.

Хутір Гайворонщина

На сьогоднішній день територія хутора Гайворонщина – це частина вулиці Набережна, яка має народну назву – Керсунівка. Звідки ж взялася ця назва? Річ у тім, що у XIX столітті, коли ще існувало кріпосне право, цей хуторець належав поміщику Керстіну Івану Івановичу, який працював суддею у місті Золотоноша.

Він мав розкішний цегляний будинок, покритий металевим дахом, який за розмірами, звісно ж, був більшим від звичайних селянських хат. Вікна у ньому були великі, які, наче тулилися одне коло одного. Всередині було багато кімнат, серед яких була найбільша, очевидно, вітальня. У кожній кімнаті була дерев’яна підлога і червоні плінтуси.

У пана Керстіна був мальовничий парк, який розкинувся на кілька гектарів. Жителька села Рождественського Новак О. О. 1903 року народження – описує його так: «Рідкісні дерева росли в ньому. А були такі, що ледве вчотирьох можна було обійняти стовбур. Від панського маєтку до панського ставка спускалась алея, вимощена камінням, по боках обсаджена красивими кущами троянд. Став був дуже глибоким. У ньому кишіло багато різноманітної риби. Проте ловити її селянам заборонялося. А ще плавали красені-лебеді. Став був оброслий красивими деревами. На березі водойми красувалася панська лавочка, куди часто приходила відпочивати дочка Івана Керстіна – пані Катерина. Вона кидала у воду хліб, а риба випірнала і прямо з рук хапала поживу».

Старожили розповідали, що один з кріпаків Керстіних – Макар Білоус умів підбирати голоси різних птахів, чим дуже дивував панів, а особливо сільську дітвору. Увесь панський двір із ставом і садом був обкопаний великим і глибоким яром. У панському маєтку тримали велике господарство, а саме: чимало корів, гуси, вівці, воли, свині і коні. У володінні поміщиків була не одна сотня гектарів землі. Пані Катерина Керстіна мала карету, запряжену чотирма рудими кіньми, якою вона їздила до міста.

Про родину Івана Керстіна відомо зі спогадів жителя села Рождественське Старухи Федора Профировича (3 березня 1907 – 12 березня 1996 роки життя), батьки та діди якого добре пам’ятали ті часи і розповідали про них своїм нащадкам з покоління в покоління. Він говорив, що пані Катерина не проживала постійно у Гайворонщині. Сюди вона приїжджала влітку на відпочинок та на свята. Решту часу вона проводила у місті Києві, де працювала лікарем. Федір Профирович говорить, що у маєток Катерина Іванівна приїжджала з сестрою, яка була учителькою. Проте відомо, що рідної сестри пані Катерина не мала. Ким же тоді доводилася Керстіним ця жінка? В мережі Інтернет вдалося знайти на сайті uk.rodovid.org родове дерево, де чітко можна зрозуміти, що ця особа доводилася двоюрідною сестрою пані Катерині Керстін. Звати її Олена Леонтіївна Керстін. Народилася вона у 1782 році. Батьком її був Леонтій Керстін – рідний брат Івана Івановича Керстіна. Інформація про те, звідки походить родина Керстіних залишається невідомим.

З вище згадуваного родового дерева випливає цікавий факт: у 1799 році Олена Керстіна виходить заміж за Василя Маркевича, який народився у 1780 році. Кто ж він такий? Виявляється, що це рідний брат по-матері Катерини Керстін. Річ у тім, що у 1797 році Іван Іванович Керстін одружився з Ганною Іванівною Снурчевською (1760 – 1833 рр.), дочкою Прилуцького писаря Івана Снурчевського. Це був її другий шлюб. Від І першого – вона мала сина, вище згадуваного Василя Маркевича (1780 – 1843 рр.). Отже, Василь Маркевич був рідним братом по матері Катерини Керстін. А оскільки з Оленою Керстін вони не являлися кровними родичами, то це й дало змогу їм одружитися. Від цього шлюбу в небагатій дворянській сім’ї народився Опанас Маркович (1822 – 1867 рр.), який був другою дитиною у матері, а сьомою – у батька.

У травні 1851 року хутір Гайворонщину відвідала письменниця Марко Вовчок (22.12.1833 – 10.08.1907 рр.) з чоловіком, яким був вище згадуваний Опанас Маркович – колишній член Кирило-Мефодіївського товариства. Одружившись з Марією Боннською, необтяжені турботами вони багато мандрують. 1851 року Опанасу Маркевичу запропонували посаду коректора в газеті «Чернігівські губернські відомості». По дорозі в Чернігів він із своєю 17-річною дружиною Марією зупиняються у маєтку тітки, якою була Катерина Керстін. Вона доклала чимало зусиль, щоб покращити долю брата у засланні. Насправді ж Опанас Маркович доводився племінником Катерині Іванівні, але оскільки так трапилося, що між ними була невелика різниця у віці (три роки), то пані Катерина веліла його називати братом. Вона перекладала твори, особливо французьких авторів, на російську мову. У сім’ї була величезна бібліотека. Треба сказати, що очевидно це був візит вдячності з боку Маркевича, який підтримував стосунки з дочкою Керстінів. Відомо що вони вели переписку, в яких Катерина давала багато порад молодому студенту. Коли велося слідство у справі Кирило-Мефодіївського товариства ці листи попадуть до царя Миколи І, який оцінить в них патріотичні почуття Катерини Керстіної і, як подяку, направить їй 1000 крб. золотом. Катерина використає увагу з боку царя для того, щоб добитись пом’якшення покарання для Марковича. Вона неодноразово звертається до графа Орлова, шефа жандармів з прохання про дострокове звільнення Маркевича з під нагляду поліції під її особисту відповідальність. Це їй вдалося.

Розкішний панський маєток, мальовничий парк, який розкинувся на кілька гектарів, ставок з красенями-лебедями надихали творчих людей до роботи. Опанас Маркович тут пише вірш присвячений Марії Маркевич «Дивись, який місяць ясний!…» Про цей випадок пише онук письменниці Б.Б.Лобач-Жученко у книзі «Літопис життя і творчості Марко Вовчок». Марія вивчала тут українську мову, записала ряд пісень: «Тече вода холодная з-під кореня-дуба» (с. Великий Хутір), «Вилетіла галка з темного гайка» (Гайворонщина), написала одне з перших своїх оповідань російською мовою. Марковичі перебували тут до осені.

Пани Керстіни жили дуже заможно. Катерина Іванівна полюбляла влаштовувати бали, на які приїжджали дуже відомі в окрузі люди. Значно відрізнялося життя простих людей, які жили на хуторі Гайворонщина. За спогадами, записаними від учительки Сахно Ніни Панасівни, яка народилася 1904 року і проживала у селі Рождественське, робочий день розпочинався зі сходом сонця. Годинників на той час не було. Лише пізніше з’явилися так звані ходіки, які вішали на стіну. Також люди не знали електросвітла. Тому, коли на небі з’являлися перші зорі, то починався вечір. У домівках для освітлення приміщення користувалися свічками. Довгими зимовими вечорами жінки займалися вишивкою, пряли полотно. Так і минав час у затишній оселі, яка, хоч і була зовсім невеличкою, проте, найріднішою. Адже тут зростали і проживали близькі серцю люди – діти, батьки. Сім’ї були великими, інколи навіть більше десяти осіб. Та, незважаючи на це, всі поміщалися в рідній невеличкій хатині, де для кожного знаходився куточок. Обов’язковим атрибутом кожної хати була піч, яка й обігрівала, й годувала. Посередині домівки висіла колиска, в якій зростало не одне покоління дітей. Хатня обстановка була найпростішою. Тут можна було зустріти такі меблі, які власноруч виготовляли з дерева: лава, на якій сиділи, піл, на якому спали, шкаф-судник для посуду, стіл, скриня для одягу. В одному з кутків висіла ікона, перед якою молилися Богу. Пізніше на стінах почали вішати фотографії, портрети. Але найголовнішою окрасою хати були рушники.

Люди, які належали Керстіним, працювали на пана. Два дні на тиждень вони в’язали йому снопи, а на третій день – собі. Коли настали революційні часи і панів почали вигонити з власних маєтків, то обурена пані Катерина Керстіна на прощання з кріпаками сказала: «Хай собаки зараз лізуть у наші вікна, але полізуть і у ваші», – говорить у своїх спогадах Горенич Параска. Після цього панська родина виїхала за кордон. А маєток перейшов у власність громади хутора.

Хутори Мала Деркачівка та Вітровка

Поряд із землями Керстіних був хутір Мала Деркачівка, яким володів сотник пан Сусаїн. За цю землю і людей, які тут проживали, він заплатив немалі кошти у земську казну. Власне саме цей хутір почали називати Різдвяне, а потім Рождественське. Кордоном між цими територіями був невеликий яр. Саме на цьому кордоні сьогодні знаходиться подвір’я школи. Інформацію про пана Сусаїна записали з розповіді жительки села Рождественське Бован Анастасії Павлівни. Вона розповідала, що пана звали Олексій Лук’янович. Дружина його – Ольга Никифорівна – була родом з міста Золотоноші, яка спочатку служила в пана, а потім вони одружилися. Згодом пані керувала роботою на полях. Панське подружжя мало дочку Марію. Вона навчалася в Золотоноші, а потім вийшла заміж за радянського комісара Григорія Шульгу. Коли встановлювалася Радянська влада, то у 1923 році подружжя виїхало в Київ. Вони мали двох синів: Вадима і Ростислава.

Пану Сусаїну належало значно більше землі, ніж Керстіним. До них входила територія, де сьогодні знаходиться вулиця, яку по-народному називають Новоселиця. Проте, якщо б ми повернулися у часі трохи назад (понад сто років тому), то помітили б наступну картину. Поселення знаходилося спочатку на тій території, де сьогодні, зліва понад дорогою, що веде до села Верхня Згар, розкинулися поля. Тут знаходився хутір Вітровка, де було 20 селянських дворів. Саме це поселення пан переносить ближче до берегів річки Золотоношка. Першими переселилися родини Швидких, Лисенків, Павленків, Жалів. Спочатку тут де-не-де, нагнувшись до землі, стояли маленькі хати, покриті соломою, з трьома чи чотирма віконцями. Зустрічалися й землянки, де селяни тримали корів і іншу домашню худобу. Інколи двір був огороджений тином. Але побачити таке можна було дуже рідко. Лише заможні люди могли дозволити собі таку огорожу. У бідніших селян двори були обставлені латами, а інколи не мали й того. Згодом ці панські землі почали купляти люди. Вулиця поступово забудовувалася. Оскільки будівлі були порівняно новими, той й назвали цей куток – Новоселиця.

Доріг як таких не було. Можна було побачити лише вузесеньку стежинку, яка вилася, мов стрічка, між затишними оселями. На місці сьогоднішньої асфальтної дороги були великі яри. Коли навесні танув сніг, то, наче велике море, розливалася вода попід самі хатини. За людськими городами був великий фруктовий сад. Тут любили збиратися молоді хлопці та дівчата у теплу пору року.

Пан Сусаїн відзначався особливою любов’ю до природи. Особливо ставився до дерев, квітів. Про це свідчить той факт, що одного разу, коли пан завів у своєму господарстві кіз, а вони поїли квітучі насадження в маєтку, то Олексій Лук’янович наказав попередньому господарю цих тварин забрати їх назад. Горе було тому, хто зламає дерево чи хоч одну квіточку. За клумбами доглядали окремі люди: Павленко Ольга Макарівна, Швидка Івга Іванівна, Пацюк Марта Трохимівна (1860 – 1954 рр.). За хорошу роботу вони були наділені ділянками землі для ведення власного господарства. Пан мав великий сад, де росло багато слив, вишень, а також осик та берез. Неподалік якого знаходився став, обсаджений квітами, де водилося багато риби. З іншої сторони саду була заболочена річка Золотоношка. Тут добували торф. У Сусаїна було півтори тисячі гектарів землі. Вирощували в основному жито, пшеницю. Також пан мав велику свино- і птахоферму. Крім цього, тримали чимало корів, волів, робочих і виїзних коней. Була в господарстві й парова машина.

Неподалік біля болота знаходилася панська криниця, з якої дозволялося брати воду місцевим людям. Пан приїжджав з діжкою, щоб набрати води. Поруч з криницею був водопій і місце, де мочили коноплі, прали. У пана Сусаїна люди працювали цілий тиждень, лише у неділю відпочивали. Роботи були сезонними. Але коло квітів трудилися цілий рік. Коли починався сезон косіння сіна, хлопці охоче, співаючи, йшли на роботу. Бо коли пан запрягав коней у гарбу, набирав карман грошей, горілки, приїжджав і по закінченні роботи усім наливав по чарці. Згадували Олексія Лук’яновича, як добру людину, а пані Ольгу Никифорівну – навпаки – скупу жінку в окулярах.

На території колишніх хутірців існувало сім млинів-вітряків: Така дерев’яна споруда всередині була оснащена двома великими, спеціально витесаними каменями, які були прикріплені до крил. Крила теж були сплетені із дерева. У вітряну погоду вони оберталися, рухаючи кам’яні жорна, які перетирали зерно на борошно. Від цього й походить назва млина – вітряк. Це була висока споруда, яка мала одне або двоє віконець. Всередині вітряка знаходилися східці, колодка, на якій сидів мірошник. За змелене борошно люди платили гроші або віддавали частину зерна, яка називалася мірчуком.

У 1887 році у Російській імперії був проведений Перший загальний перепис населення. За його даними у селі Рождественське нараховувалося 72 двори, у яких проживало 413 осіб: 203 чоловіків і 210 жінок.

За результатами Третього подвірного перепису від 1910 року село Рождественське належало до Драбівської волості. Господарських дворів було 69, селянських – 67, населення – 430 осіб, землі – 865 десятин.

Землями пана Сусаїна проходила залізниця. Пізніше Олексій Лук’янович продав землі, які знаходилися далі за нею. У 1917 році пана було вигнано з села. Він переїхав жити до міста, де мав два будинки. Один з них він віддав інвалідам.

Панське майно в селі взялися ділити люди. Всю худобу поділили порівну. Старостою села на той час був Швидкий Петро, він і роздав землю селянам.

Село у радянські часи

Після вигнання панів селяни деякий час були самі собі господарями. Оскільки з’явилася власна худоба, реманент, то вони власноруч обробляли землю. У жовтні 1928 року пленум ЦКЛКСМУ, розглянувши питання про участь комсомолу в колективізації, зобов’язав всі комсомольські організації прийняти участь в колективізації сільського господарства. Тому на хуторі Гайворонщина у цьому ж році утворився перший колгосп «Світло». Деякі жителі села добровільно віддавали своїх коней, волів, плуги, мотики. Тих, хто не хотів йти до колгоспу, розкуркулили і вигнали за межі України. Першим головою колгоспу став Старуха Пивон Порфирович. Були в селі і активісти. Пацюк Софія Самойлівна, Божко Агафія Митрофанівна – працювали у правлінні колгоспу. Ткач Максим Сергійович разом з іншими активістами докладали максимум зусиль для зміцнення першого колгоспу у Гайворонщині, де першу сільську раду очолював Сахно Трохим Кіндратович. В цьому господарстві вже була молочнотоварна ферма (спочатку корів доїли вручну), птахоферма, свиноферма. До появи перших тракторів (приблизно 1932 року) землю вручну орали плугами, у які запрягали волів. Сіяли також вручну. Основними посівними культурами залишалися жито й пшениця, але крім них ще вирощували ячмінь, гречку, просо, а також буряки і картоплю. З появою тракторів краще почали оброблятися землі, підвищувалася врожайність.

У селі Рождественське (спочатку так називали лише хутір Мала Деркачівка) у 1929 році була організована комуна, якою керував Косенко Михайло Сергійович, а в 1930 році був організований колгосп «Приклад». Саме тоді у центрі села були збудовані магазин і клуб (1928 – 1929рр.).

Частина сільського населення, зокрема біднота, добровільно вступала до колгоспу, проте, були й такі, які не розуміли політики колективізації і відмовлялися вступати. їм руйнували печі і навіть хати, в яких вони проживали. Так була зруйнована хата Павленків, які проживали у Гайворонщині. В ці роки відбувається масове розорення села. За роки Радянської влади багато бідних селян одержали землю, їх господарства перетворювалися в середняків, а було й таке, що їх називали куркулями. На селянські господарства в той час накладали великий план продажу хліба державі, а коли в селянина вже не було чого здавати, його звинувачували в антирадянській діяльності, що він зриває виконання плану хлібозаготівель, заарештовували й судили, а потім виселяли на Соловки, Вологду, Сибір…

Косенко М.С. не міг добре налагодити роботу колгоспу. Тому замість нього новим головою призначили Ткаченка Порфира. Але він також не довго був при владі, всього чотири місяці. Бован Анастасія Павлівна розповідала, що одного разу він спіймав жінок з маленькими буряками, які вони проривали на полі, і гнав їх верхи на коні аж до самого Драбова. Мабуть, через свою жорстокість і неприязнь до людей цей голова колгоспу так і не зміг затриматись при владі на довший період.

Наступним головою колгоспу призначили Ткаченка Якова, родом із Шрамківки. Саме ця людина добре працювала, завдяки чому у 30-их роках колгосп став одним з передових у районі: зайняли перше місце по плану хлібозаготівлі, вирощували племінних жеребців. Тоді в село приїжджали кореспонденти і спілкувалися з жителями села на зборах колгоспників. Також у цей період діяла школа, яку колгосп організував у 1929 році. Проте, перша згадка про навчальний заклад на території села Рождественське відноситься до 1887 року, коли тут було відкрите Деркачівське однокласне сільське народне училище, у якому навчалося 42 учні, в тому числі 34 хлопчики та 8 дівчаток. Вчителем працював Іван Тнмофійович Злобенцов, заробітна плата якого становила 180 карбованців. На училище відпускалося від земства 200 карбованців і 100 – від сільської общини. При училищі був хор із 20 осіб.

1914 рік ознаменувався для села Рождественське відкриттям двохрічної земської школи. Як відомо, у ній навчалося 32 учні. Школа знаходилася у приміщенні сільської хати. Старші діти ходили навчатися в село Мехедівку. Там була восьмирічна школа.

Сільська приходська школа була заснована з приходом радянської влади у 1920 році. Першим її директором і вчителем був Балюра Антон Павлович, який був дуже вимогливим і суворим. Він мав велику дерев’яну лінійку, якою бив по долонях за кожну провину або невивчений урок. Спочатку школа була з трьохрічним терміном навчання. Учнів було мало, бо ходили в основному діти багатих людей, і той, хто мав хоч якусь можливість одягнутися, бо люди жили дуже бідно. Опалювали школу соломою, яку завозили батьки учнів. Така школа проіснувала до 1929 року.

А коли був створений колгосп, то він повністю взяв на утримання учнів школи. Школа знаходилася на місці поміщицького маєтку. Топити почали дровами. Приміщення школи обгородили. Навколо росли великі дерева і кущі, що милували око. Діти були забезпечені гарячими сніданками. Класів стало сім, школа почала називатися семирічною. У 1929 році навчання стало загальнообов’язковим. Більше дітей почало відвідувати школу. Учні підручниками не були забезпечені. Траплялося так, що однією книжкою користувалося двоє-троє учнів. Кількість учнів у класі вже сягала 20-25. Директорами школи з 1929 року були: Литовченко Іван Самойлович, Власенко Григорій Маркіянович, Трокай Олександр Олександрович.

В 1936 році в школі діяла піонерська організація. Щотижня із села Великий Хутір приходила в школу вожата і проводила з дітьми заняття. Так і проводилося навчання до тих пір, доки не ввірвалася в спокійне людське життя страшним лихом війна.

1.4. Голодомор 1932 -1933 років

До війни в Україну чорною примарою ввірвалося ще одне лихо – страшний голодомор. Як відомо, голод 1932 – 1933 років був створений штучно, щоб зламати силу волі в людей, які не хотіли вступати до колгоспів, зробити їх покірними і до весни 1933 року завершити колективізацію селянських господарств.

За свідченням очевидців (Новак Христі Йосипівни, Сахно Олександри Іванівни, Жало Марії Давидівни) у ці роки голодували й жителі села Рождественське. Проте, не всі. Були й такі, що в цей час навпаки – наживалися на знедолених людях. Збереглися імена цих послідовних виконавців державної, а не рідко й своєї, волі. А саме: Василь Лисенко, Микита Бабенко. Саме вони ходили по хатах і забирали до останньої зернини, до останньої картоплини, навіть хліб чи оладки, спечені з висівок, листя. Цих «гостей» можна було чекати кожної ночі, інколи приходили навіть і вдень. Зазвичай заходили дві чи три особи, але бувало й більше – аж шість. Могли мати при собі зброю. Звичайно, ці люди наводили жах на жителів села. Це й не дивно, адже вони перевертали усе верх дном у пошуках якоїсь поживи. Траплялися випадки, коли били тих, хто чинив опір. Тому їжу, зерно доводилося ховати якнайдалі, закопувати на городі чи в полі. Проте іноді знаходили й там.

Діяв також на території села закон «про п’ять колосків». Коли якась дитина назбирає на убраному полі жменю зерна чи колосків, то Василь Лисенко, згадуваний вище, не зупинявся ні перед чим, наїжджав верхи на коні на нещасну голодну дитину.

Особливо відчутним голод став взимку 1933 року. Хоча масово люди не помирали, проте такі випадки були. Марія Давидівна Жало пригадує жахливу картину: скрізь можна було побачити трупи – і на обочинах дороги, і під забором, і під хатами. їдучи на Верхню Згар, по дорозі можна було спостерігати те ж саме. Померлих ховали рідко. Зазвичай прикривали якоюсь рядниною, або складали в якусь яму. Зовсім по іншому сприймалося те, що відбувалося. Небіжчиків не жаліли. Мабуть тому, що свідомість заполонила одна думка: де взяти їжу, як протягти ще хоча б день.

Їсти доводилося листя і кору дерев, зокрема вишні та акації, бур’ян, спориш, лободу, рогозу, калачики, спичаки з очерету. З диких звірів це були зайці, кабани, утята. Одним словом, їли все, що бачили. Говорили, що в місті голоду не було. Проте, це не правда. Бо й звідти приїжджали люди, щоб обміняти пальто, чи іншу якусь одежину на зерно. Але міняти було нічого.

Випадків канібалізму у селі Рождественське не було. Проте сучасники розповідали, що у селі Павлівщина була така сім’я Кліщів, які поїли власних дітей. Про це дізналися тоді, коли почали зникати люди, які заходили до них. Згодом стало відомо, що цих нещасних теж поїли. Згодом цю сім’ю засудили і вислали за межі України.

Головою колгоспу в 1933 році був Литовченко Пантелеймон Мусійович. Нелегко йому прийшлося в роки голодомору.

Проте, чорні смуги життя рано чи пізно переходять у світлі… Голод закінчився. Жителі села потроху «піднімалися на ноги»: відроджували господарство, більше продуктів заготовляли на зиму. Так і минали будні у звичайних та святкових днях.

Воєнні роки

Мирна праця людей була перервана віроломним нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз. Велика Вітчизняна війна не обминула села Рождественське. Коли ворожі війська наступали, рухаючись до Москви, у жовтні 1941 року проходили і нашими вулицями. Жителі села чим могли допомагали полоненим, які проходили їхніми вулицями. Хто що міг, виносили пораненим, схудлим, виснаженим важкою дорогою людям. На той час у селі діяла підпільна організація. Але знайшлися зрадники, які викрили це підпілля. Усіх членів організації розстріляли. Голову колгоспу – Старуху Пивона Порфировича – німці теж убили. І в цьому невеличкому селі німці встановлювали свої порядки. Їх дуже боялись. В очах дітей, якими тоді були наші дідусі й бабусі, вони поставали страшними, жорстокими, бездушними істотами з рогами.

Жителька села – Жало Марія Давидівна, яка народилася 16 листопада 1915 року, добре пам’ятає ті часи. Вона розповідає, як німці забирали всіх чоловіків і звозили до місцевого магазину, клали вряд і били нагайками. До схоплених потрапив і батько Марії, яка з сестрою прибігла на те місце, щоб подивитися, що там відбувається. Німці, побачивши дівчат, запитали, де їх батько. Діти не знали ще, чому це саме він так цікавить ворогів, тому, не задумуючись, вказали на батька. Бідолашному дісталося більше за всіх. Після цього побоїща німці підняли чоловіка і наказали, щоб він відвів їх до своєї хати. Після того, як це було виконано, фашисти вигнали всю сім’ю з рідної оселі в чому хто був. А це було п’ятеро дітей. У цій хаті німці облаштували штаб, мабуть тому, що вона знаходилася у центрі села.

Оскільки майже всіх чоловіків було мобілізовано до лав Радянської Армії, то у селі залишалося переважно жіноче населення. Залишившись самими, молоді дівчата та старі жінки почали освоювати техніку – одну машину і кілька тракторів. Першими трактористками були Горенич Марія Федорівна і Жало Марія Іванівна.

У 1942 році жителів села почали брати в полон. Збереглися спогади про те, як по-звірськи ловили молодих людей і вивозили до Німеччини. Одного разу наловили так багато, що не було куди «грузити». Одна з жительок села Сіпко Анастасія Василівна, яка народилася і виросла у сусідньому селі Верхя Згар, пригадує як потрапила до ворогів з батьком Сіпко Василем. Тримали їх у якомусь сараї у Драбові. Але батьку увечері вдалося втекти. А було це так: зайшов німець і запитав: «Хто бажає вийти по нужді надвір?» Батько й пішов. У туалеті побачив дощечку, яку можна було відхилити, а за нею виднілося поле з кукурудзою. Ця дощечка й стала порятунком для батька. Німці ж, коли вгледіли, що хтось утік, почали стріляти. Але зупинити і наздогнати їм не вдалося, а батько до вечора добіг до села. Невільників протримали 5 днів у цьому сараї, а потім відпустили. Анастасія Василівна з сльозами на очах пригадує, як вона плакала, бо була найменшою серед схоплених, їй було лише 15 років.

А от менше пощастило Жало Марії Давидівні, яка таки потрапила до «пункту призначення». Вона пригадує: «Приправивши нас до Німеччини, німці почали роздягати «товар» і перевіряти на наявність вошей. Якщо в когось знаходили, відразу ж коротко стригли. Потім приїжджали німецькі люди і забирали дітей на роботу. Я потрапила до жінки, в якої було троє дітей. Моє завдання полягало в тому, щоб я копала траншеї, ставила стовпи, натягувала дріт, щоб було до чого підв’язувати виноград. Ця жінка годувала мене так, як і своїх дітей. Проте, це мені не подобалося. Ще змушували доїти корів у маленькі відерця, в яких потім доводилося ще й прати білизну для дітей. Все це було дуже тяжко і дуже набридливо. Тому я пішла у німецький штаб і сказала, що не хочу більше працювати у цієї жінки. Мені говорили, що цього робити не можна, бо можуть жорстоко покарати і навіть убити. Та це мене не зупинило, і, більше того, вдалося вникнути кари. Я потрапила до іншої жінки, де з якимсь хлопчиком знову ж копала траншеї. На відміну від своєї попередниці, ця господиня годувала нас погано. Брала тонесенький шматочок хліба, що аж світився, намазувала маслом, а потім ще й проводила по ньому ножем, щоб зібрати залишки».

Під час перебування у німецькому полоні Марію Давидівну вразили вулиці, густо засаджені фруктовими деревами. На землі лежали і гнили яблука, груші… Проте, якщо хоч одна «чужа» дитина нагнеться і візьме якийсь фрукт, її відразу ж карали, кидаючи на два дні до темного підвалу і не годували. Ще Марія Давидівна говорила, як пізніше німецькі солдати забирали їх – полонених, щоб ті копали на кордоні великі рови, які потім накривали гіллям, щоб створювати пастки для ворожих танків.

Та що ж діялось в селі Рождественське в роки окупації. Новак Х.Й. пригадувала, як гітлерівці заходили в хати селян, переривали все верх дном і забирали навіть ті речі, які їм були зовсім непотрібні. «Особливо шкода було корсету, якого німець знайшов у гардеробі, надів на себе і з насмішкуватим обличчям, пританцьовуючи, залишив хату», – згадувала солдатська вдова Христя Йосипівна. Але боїв на території села не було. Можливо, тому, що не було дороги, зручного шляху для просування. Найбільші битви були в м. Черкаси, Гребінці. А тут було спокійно. Порушували цю тишу лише обози, які кіньми возили снаряди. А ще – військові Червоної Армії, які розмістилися по хатах».

Збереглися записи розповіді вище згадуваної Сіпко Анастасії Василівни, яка молодість провела у сусідньому селі Верхня Згарь, а пізніше переїхала до Рождественського. Народилася вона 12 жовтня 1927 року. Ось що вона повідомила: «Війна не обминула наше село. Мені було років п’ятнадцять, коли німці окупували наші краї. Нас у матері було п’ятеро – я, брати Гриша, Антон, Петя і сестра Марія. Німців ми дуже боялись. На ніч ми збиралися в окопі, щоб переночувати. Мати йшла позаду нас оглядаючись, чи не помітили вороги. А одного разу сказала: «Ходімо діти додому, вже німці прийшли до хати і хочуть, щоб я вас привела з ями. Не бійтеся, вони не з рогами (як нам говорили), вони вас не займуть». Прийшли ми до хати, а вони говорять, що тут буде ночувати 20 чоловік. Незабаром і почали сходитись по одному. Нас огорнув такий страх, що аж мурашки по тілу побігли. Нашу хату німці обрали тому, що вона була чималою, як на той час. Наносили сіна, щоб спати, настелили на піл, де лягли офіцери, звичайні солдати спали на долівці. А нам приказали лягати спати на кухні, наголосивши, що там наше місце. Вночі вони обговорювали свої плани. Говорили про те, що через два тижні їхні війська підійдуть до Москви. Ми все чули і розуміли, бо з ними був перекладач, який говорив нашою мовою. Нам було дуже страшно. Переночували, а вранці пішли. Потім ще приходили, жили у нас декілька днів. Наша мати Устя їм прала, готувала їжу. Я пам’ятаю, як один німець приніс мені купу брудного одягу і приказав випрати. Згодом ми їх перестали боятися, бо вони нас не чіпали, але залишалися ворогами».

А ось ще один епізод пережитого. «Коли наближалися наші визволителі, поширилися чутки, що десь іде каральний загін і на ходу все спалює, усіх убиває, все нищить. Це було в сусідньому селі Зорівка. Звідти люди тікали до нас у село, від нас до Рождественського, а там у Великий Хутір. Аж раптом бачимо йдуть люди наші, дикалановці (Дикалан – назва вулиці у селі Верхня Згарь), дітей везуть на возиках. Вони тікали в Деркачівку, яка знаходиться за 4 кілометри від нашого села. Там було багато наших. Ми вирішили бігти разом з тими людьми, а назустріч нам легкова машина з нашими військовими, які сказали, щоб ми поверталися назад, бо вони не допустять каральний загін у село. Та ми не послухались і хотіли йти до Великого Хутора. Та добре що зупинились у Деркачівці й не дійшли. Кажуть, в той день там була страшна стрілянина. Таки карального загону не допустили. А в селі Зорівка, де цей загін побував, спалили хати, одних людей повбивали, а інших згонили в сараї і теж спалювали. А у Верхній Згарі їм вдалося підпалити тільки два млини, школу, комору. Коли наші солдати гнали каральний загін, німці тікали і по дорозі вбили нашу корову, а потім один з них забіг до нашого двору і почав кричати: «Мілк, мілк, яйкі». Так він звертався до нас, щоб винесли йому молока і яєць. А мати йому відповіла: «Оно «мілк» лежить ногами догори!».

«У ті тяжкі часи жилося нелегко, – говорила Анастасія Василівна, – і я разом з дівчатами змушена була ходити на заробітки. Ходили на роботу рубати соняшники. Коли ми працювали, то біля нас гуляли наші солдати з автоматами. В один з таких днів пролітав дуже низько літак. Солдати, які були біля нас, сказали, що це німці і хотіли стріляти. Але один з них відмовив їх від цього. Літак летів назустріч поїзду. Поїзд зупинився на зупинці і німці з ворожого літака відразу ж почали його бомбити. Це був військовий ешелон, який перевозив снаряди і солдатів. Вороги почали скидати запальні бомбочки і поїзд загорівся. Загинуло багато солдатів, які знаходилися в ньому. Снаряди долітали до села, але були не запальні і тому не розривались. Вони були дуже великі. Люди говорили, що якби вони були запальні, то один снаряд міг підірвати б усе село.

Про цей поїзд, який віз снаряди для наших військ, німці дізналися завдяки своїй розвідці, і навмисне підіслали цього літака. Солдати, які були з нами сказали: «Дівчатка, слухайтесь нашої команди: «Ложись!». І ми падаємо на землю, а потім, потроху підвівшись, гайда тікати додому. Коли дібралися до хати,то побачили біля своїх воріт снаряд. Правда він був не заряджений, і тому не зірвався. Багато жертв довелося ховати жителям села.

Німці, які перебували у селах, чинили безлад, відбирали у людей худобу, їжу, люди голодували. Чого тільки не робили, щоб, наприклад, вберегти свою годувальницю – корову: зав’язували рота, щоб не мукала і ховали її, або обставляли її куликами кукурудзи. А коли вона все ж таки мукала, то говорили, що в діда чи ще в когось із сім’ї чума, тому німці боялися і не йшли. Ось так вберігали худобу, щоб якось прожити.

Все ближче наближалася лінія фронту. В селі поширилися чутки про підхід Червоної Армії. Якось дізналися поліцаї, що в розмові з жінками, пригадує Новак Христя Йосипівна, що наші вже близько, скоро визволять село. Викликали її в Драбів до начальника поліції. Кричали поліцаї, що чоловік у неї офіцер, погрожували розстрілом. Христя готувалась до найстрашнішого. Та ось начальник відпустив поліцаїв, сказавши, що сам відвезе її в тюрму. А натомість відпустив бідну жінку додому і приказав нікому про це не говорити. Пізніше Христя Йосипівна дізналася, що того начальника поліцаї та німці повісили за те, що допомагав людям.

Роки окупації села зберегли імена трьох «знаменитих» поліцаїв, яких жителі Рождественського назвали «запроданцями, які продали свої душі, продавали наших односельчан, грабували, знущалися, розстрілювали ні в чому йе винних людей». їх звали: Іллєвський Родіон Іванович, Горенич Яків Михайлович, Жало Дмитро Йосипович.

У роки Великої Вітчизняної війни 136 випускників Рождественської школи приймали в ній участь. 76 із них загинуло у бою за Батьківщину. У ті роки діти не навчалися.

Минав час. Перемога невпинно наближалась. І хоч ніхто нічого не говорив, але всі це відчували. Було 23 жовтня 1943 року. Наближався вечір. Було чути як десь здалеку лунають вибухи. І раптом в болото скинули бомбу. Це був якийсь знак. А в цей час кілька німців перебували в приміщенні школи (вона була гарна, з цегли, пригадавши, стверджує Христя Йосипівна). І ось коли наступного дня рано-вранці в село заїхав бронетранспортер, вони відразу залишили це місце. Але перед цим підпалили парти, від чого школа зазнала тяжких руйнувань. А визволителі, які рухалися на бронетранспортері зі сторони Драбова, розпитували дорогу до Черкас. Місцеві жителі з великим задоволенням провели воїнів до Великого Хутора. А через кілька годин селом рухалися радянські війська, які несли радість кожному: від малого до старого. І лише за селом було вбито два офіцери. Вони загинули від рук фашистів, які переховувалися на березі річки Золотоношка за буграми. Згодом воїнів поховали в селі. А пізніше переховали в с. Верхня Згарь. Сьогодні там височить їх пам’ятник. А щороку, на 9 Травня, тут, як і у селі Рождественське, збирається сільська громада, щоб відзначити чергову річницю Перемоги, яка дісталася нам не лише завдяки воїнам-визволителям, а й якоюсь мірою її здобули жінки, солдатські вдови та оті маленькі діти, в очах яких і на сьогодні не висихають сльози радості й печалі, пов’язані з глибоко викарбуваним на серці словом – війна.

Післявоєнні роки й сьогодення

Одразу ж по закінченні Великої Вітчизняної війни населення села з новими силами взялися відбудовувати зруйновані німцями колгоспні комори та інші господарські споруди. Головою колгоспу був Воловіченко Іван Степанович, а після нього Лисенко Тихон Трохимович, Жало Олександр Терентійович.

Запрацювала і школа. З 1946 року вона мала 4 класи, називалася – початкова. Завшколою до серпня 1961 року був Внучко Серафим Іванович.

У 1946 року – відкрито філію Вершинозгарської семирічної школи. Семирічну освіту здобули 321 житель села

У 1950 році хутір Гайворонщина об’єднується з селом Рождественське. З цього року починається спільне ведення господарства. До цього об’єднання входить також і село Верхя Згарь. Спільний колгосп починають називати «Україна». Г оловою колгоспу став Горбатенко Григорій. Таке господарство протрималося до 1954 року, а потім Верхня Згарь від’єдналась. З 1960 по 1962 роки Рождественський колгосп діяв спільно з сусіднім Михайлівським. А в 1973 році знову відбулося об’єднання з Верхньою Згаррю. Новоутворений колгосп, який називався «Зоря комунізму», проіснував до 1990 року. Після цього самостійне Рождественське колективне господарство називалося «Маяк».

У різні часи у колгоспі трудилися працьовиті люди, серед яких були й передові. Серед комбайнерів це був Жало Іван, з шоферів – Сарик Олексій Євтихійович, Щербина Олександр Омелянович, Білоус Іван Антонович, Литовченко Олександр Юхимович.

Діяла в радянські часи й школа. У 1961 році її реорганізовано у восьмирічну. Директором з 1961 по 1969 рік був Митянський Василь Маркіянович. У 1968 році на честь 50-річчя існування радянської влади було збудоване нове приміщення школи, в якому і на сьогоднішній день проводиться навчання дітей. Також у той рік збудували дитячий садок, контору і новий магазин.

У 1989 році школа почала називатися неповно-середня. У 1998 році – Рождественська загальноосвітня школа І- II ступенів.

З 2005 року – це Рождественський навчально-виховний комплекс «Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад».

В селі Рождественське народився і виріс генерал-майор авіації, ветеран трьох воєн Жало Олександр Мусійович (1913 – 1989 рр.). Також тут пройшло дитинство і юнацькі роки народного артиста України Загребельного Павла Івановича (1934 — 1997 рр.), кандидата біологічних наук доцента Київської аграрної академії Дерев’янка Івана Дмитровича, кандидата медичних наук Литовченка Юрія Степановича, які зараз проживають у місті Києві, доктора юридичних наук Обрусної Світлани Юріївни, яка проживає і працює в Черкасах.

Наші односельці – учасники Великої Вітчизняної війни

Жало Олександр Мусійович

Відважний льотчик, ветеран трьох воєн, генерал-майор авіації народився 20 грудня 1913 року в селі Рождественське в сім’ї селянина. Провів напівголодне дитинство в бідній сім’ї, де було п’ятеро дітей. Часи тоді були скрутними. На всіх дітей були дві пари взуття, які носилися по черзі. Олександр закінчив 3 класи Рождественської початкової школи. Даті продовжив навчання у Великохутірській семирічній школі, яку закінчив з похвальним листом за відмінні успіхи у навчанні. Всту до комсомолу. В роки колективізації був активістом, секретарем комсомольської організації села. Проводив велику агітаційно-масову роботу по залученню селян в колективне господарство. Був активним учасником сільської художньої самодіяльності.

Згодом вступив до Золотоніського педагогічного технікуму , Але тяжкі матеріатьні умови не дали можливості закінчити навчання. Затишивши технікум, Олександр вирішив виїхати. В товарному ешелоні, на вугільній платформі, не маючи грошей на дорогу, переїхав жити до Москви. Там поступає в будівельний технікум. Місця в гуртожитку не було. Жив на вокзалі. На день одержував 400 грамів хліба постійно відчував голод. Навчався добре., був прикріплений до відстаючих для допомоги у навчанні. Одного разу директор поцікавився де проживає Олександр. Приголомшений почутим, одразу ж виклопотав для його і ще кількох хлопців місце в заводському гуртожитку. Так розпочались напівголодні студентські роки. Ходив Олександр в благенькій одежині, яку, виправши в лазні, тут же мокрою одягав бо не мав запасної. Проте, все це не завадило доброму навчанню. Після закінчення технікуму був направлений на роботу в Сталінград. Працював прорабом, техніком-нормувальником. Захоплювався акробатикою, гімнастикою. У вільний від роботи час виступав у цирку три роки в складі партерної групи. В 1935 добровольцем вступає в Радянську Армію. Маючи міцне здоров’я, потрапив у морський флот. Ще, виступаючи в цирку, піднімав по 5 чоловік. Місце служби – Владивосток, куди поїздом добирався цілий місяць. Додому про ці події свого життя не повідомляв, не хотів турбувати батьків. Написав листа лише з місця служби. Закінчив школу ИІААС, школу радистів. Одного разу довелося бути на плотах, які буксирували мішені для літаків. Дивився із захопленням і заздрістю на літаки. Командир це помітив і запитав: «Хочеш літати?». Олександр схвильовано кивнув головою. Командир ескадрильї взяв його з собою в літак. Після цього – політ, який тривав дев’ять годин. Олександр зрозумів: авіація – це для нього. У 1938 році закінчує школу штурманів. Наступного року приймав участь в боях на острові Хасан з японцями, де отримали, порівняно, неважку перемогу. Близько 100 літаків бомбили сопку, скидаючи по 1 т. бомб. Сопка була стерта з лиця землі. Мрія літати самому – приводить Олександра в аероклуб. Щодня ходив на заняття за 15 км. Звідти його направляють у школу льотчиків. Не встиг закінчити – розпочалася війна з білофінами. Зробив 27 бойових вильотів, був підбитий в бою, поранений «сів на живіт» (без шасі).

Після війни закінчив Кіровоградське училище 20 червня 1941 року. Отримав військове звання – сержант. A 22 червня – знову війна. Такий сонячний ранок приніс тяжку звістку. Думки були різні. Надіялись, що війна триватиме недовго. Олександр пригадував: «Біда наша в тому, що нам не вистачило буквально пів року, щоб переозброїтися. Нам доводилось літати на старій техніці». Олександра Мусійовича призначають командиром ланки СУ-2. СУ-2 – дерев’яний літак, який літав на висоті 8000 метрів. Німецьким мессерам було важко їх дістати. Вони брали висоту до 7000 метрів. Одного разу Олександр Мусійович отримав завдання сфотографувати один з укріплених районів з висоти 2000 метрів. Він узяв курс і раптом відчув різкий удар в спину. Два снаряди потрапили в літак. Один з них потрапив у кабіну і розірвався. Глянувши вгору, льотчик побачив над собою німецького мессера. На літаку була зображена змія з розкритою пащею. На таких літаках літали два фашистських аси – батько і син. За кожен збитий літак вони отримували по 2000 доларів. Літак Олександра Мусійовича перекидається. На висоті 600 метрів він вистрибує з парашутом. І ось фашистські аси, батько і син, стали розстрілювати його в повітрі. Олександр Мусійович розгойдував стропи парашута, щоб не потрапити в приціл. Фашисти зробили два заходи, але не попали. Парашут опустився на артилерійські позиції. Від падіння Олександр Мусійович втратив свідомість. Коли опритомнів, побачив перед собою високого сильного чоловіка в кожусі. В одній руці він тримав алюмінієвого кухля, у другій – оселедця. «Випий, синку, – сказав він, – і стане зразу легше». Олександр випив і впав у забуття. Не пам’ятає скільки спав, але здавалось, що більше доби. Він запам’ятав того офіцера, який 1945 року загинув в Угорщині.

Потім Олександр Мусійович Жало – командир ескадрильї. В одному з боїв з 8літаків, де він брав участь, залишилося два. Фашистські аси, батько і син, полювали на наших ПО-2. Один з командирів поставив на такий літак кулемет. В одному з боїв, коли фашисти підійшли впритул, пілот збив ворожого літака. У одного з цих дістається наполегливою працею. Щоб досягти чогось у житті, треба ставити перед собою мету. Але мета повинна бути такою, щоб приносила людям користь».

Олександр Мусійович віддав Радянській Армії 39 років. Потім працював у ЦК ВЛКСМ, проректором одного з вузів по підготовці молоді для роботи за кордоном. Багато сил і енергії віддавав вихованню молоді на славних бойових традиціях старшого покоління. Помер 1989 року.

2.2. Корифей театральної сцени, народний артист України – Павло Іванович Загребельний (1934 -1997 рр.)

Спогад народної артистки України Люсі Давидко Павло Загребельний народився 22 червня 1934 року в селі Рождественське.

«Павло Іванович розповідав мені якось, що народився він не в хаті. Був шостою, останньою дитиною у матері, якій минуло сорок. Соромлячись у своєму віці кликати повитуху, вона вилізла на горище і там народила сина. Оправилась, поклала немовля в запаску – і знесла до хати», – пише Галина Садовська у своїй статті «І душа його витала в театрі», що вийшла у «Вільному житті» від 20 березня 1998 року.

Батьки Павла Загребельного хотіли, щоб син став агрономом. Тому після школи він вступив у сільськогосподарський технікум у Золотоноші та здобув цю спеціальність. На роботу його направили у село Мшанець тоді Буданівського району Тернопільської області. Там він працював аж доки його не призвали до війська.

Служив на Кавказі, в авіаційних військах. У солдатській самодіяльності проявився його акторський талант.

Мав характерну зовнішність.

У 1957 – 1961 роках Загребельний навчався на акторському факультеті Київського театрального інституту.

«Він був дуже характерний чоловік ззовні, – пригадує народний артист України, актор Тернопільського драмтеатру В’ячеслав Хім’як. – Мав доволі широкі плечі, не менш широку душу, велику, сильно посаджену голову, характерний ніс і голос. Як не парадоксально, з такою нестандартною зовнішністю він потрапив на навчання у цей інститут, хоч тоді набирали таких студентів, які відображали б типову радянську людину».

У 1961 році Павло Загребельний за розподілом став актором Тернопільського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка.

Дружина Людмила Павлівна завжди підтримувала Павла Івановича.

Ось, що написала у своїх спогадах заслужена артистка України, актриса драмтеатру Марія Гонта: «Восени 1962 року для театр) міська влада виділила комунальну квартир), і наші сім’ї отримати там по кімнаті. Ми стати сусідами на кухні й партнерами на сцені. Пригадую, як готуватися до наших перших вистав – «Чебрець пахне сонцем» Олександра Коломійця. «Фортуна» Миколи Зарудного. Після репетицій у театрі ми приходити додому і на нашій спільній кухні довго ще програвали різні варіанти сцен. Вечорами, після роботи, коли діти вже спали, ми вчотирьох (я, мій чоловік – Микола Веніславський. Павло Загребельний, його дружина Людмила Павлівна) зачинялися на кухні й обговорювали до найменших деталей кожен спектакль, в якому були зайняті. Кухня для нас була своєрідною творчою лабораторією. А Людмила Павлівна – арбітром. Вона, хоча за професією і далека від акторської роботи, просякла любов’ю до театру і до творчості чоловіка. Своєю підтримкою Людмила Павлівна дуже багато допомагала Загребельному. Вдома йому були створені всі умови для творчої праці. «Тихо, тато працює», – це була її улюблена фраза, адресована дітям. Людмила Павлівна дивилася всі спектаклі, співпереживала з чоловіком його творчі радощі й невдачі. Була надійним другом і першим критиком».

Працюючи актором, Павло Загребельний закінчив заочно режисерський факультет Київського театрального інституту. Із 1973 року став режисером, а з 1974 по 1987 рік – головним режисером Тернопільського драмтеатру.

«Коли в 1974 році Ярослав Геляс пішов із нашого театру з посади головного режисера, то ні в кого з акторів не було іншої думки щодо того, хто має очолити колектив, – пригадує Марія Гонга. – Всі бачній на цій посаді тільки Загребельного. Всі були переконані, що тільки Павло Іванович може повести колектив, зберегти і продовжити традиції героїко-романтичного театру, які заклали О. Ріпко, В. Грипи та Я. Геляс.

Павло Іванович на сцені був чудовим партнером. Поряд із ним було дуже легко. Він міг узяти ініціативу на себе, але ніколи нікого не затьмарював, тонко підігравав партнерам. У кожній фразі був настільки логічним, що поряд із ним не можна було сфальшивили… Павло Іванович, поки сам не зрозумів до кінця кожен образ, концепцію всього спектаклю, роботи не починав. Йому дано було бачити своїм внутрішнім зором те, що хотів втілити на сцені, донести до глядачів. Це було найціннішим у його праці.

Він був не випадковістю, а явищем у мистецтві. Україна багато втратила із смертю Павла Загребельного. Він ще багато міг зробити, сказати, зіграти. Бог дав йому великий розум, щедрий талант, але відміряв короткий вік. Я вдячна долі за те, що звела мене з такою людиною».

У золотий фонд українського театру ввійшли такі ролі Павла Загребельного, як Лаврін Запорожець («Незабутнє» за О.Довженком), Хома («Не кидай мене в дорозі» Ю.Мушкетика), Островий («Сині роси» М. Зарудного), Ангел («Дикий Ангел» О.Коломійця), Дервіш («Ніч місячного затемнення» М.Каріма) і багато інших.

Режисерському талантові Загребельного притаманні глибина філософських узагальнень, висока поетична образність, художня довершеність. Кращі його постановки стали помітним мистецьким явищем в Україні – «Голубі олені» О.Коломійця, «Без язика» О.Корнієнка за В.Короленком, «Тарас Бульба» за М.Гоголем та інші.

Його лебединою піснею як режисера став телевізійний варіант вистави «Ніч перед Різдвом» за Миколою Гоголем за участю акторів Тернопільського театру.

«У Павла Івановича були феноменальні ролі не лише в театрі, айв кіно, – зазначив В ячеслав Хім’як. – Він вмів триматися перед камерами. Це було дуже показово для актора, який працював у провінційному театрі».

Коли в драмтеатр прийшов Ярослав Геляс і ціла плеяда талановитих акторів, почалось диво Загребельного. Він поїхав у Москву, де зіграв Лавріна Запорожця в «Незабутньому» за Олександром Довженком і Крицевого в «Спасибі тобі, моє кохання» і повернувся знаменитим. Невдовзі він отримав звання заслуженого артиста України. А вже напередодні свого 50-річчя йому присвоїли звання народного.

«Загребельного ніколи не треба було рекламувати, – каже В’ячеслав Хім’як. – Він приїжджав у місто, де вже всі знали, що Павло Іванович грає Тараса Бульбу. Якось на його батьківщині стався кумедний випадок. Після вистави до мене у гримерну увірвалася купа родичів Загребельного, які його ніколи у вічі не бачили, і кажуть: «Паша, то ти отакий, а ми думали, що ти – інший!»

Найціннішим у Загребельного було те, що він ніколи не відривався від землі, від християнських чеснот і моралі. Він був тихим, нормальним патріотом. З ним було легко знайти спільну мову.

Він гарно проявив себе як режисер. «Тарас Бульба» – це була візитка. Ми її здавали у 1980 році. Під час прем’єри у Львові, коли в нас закрилася завіса після першої картини, зал встав і не давав продовжувати. Ми вже переставили декорації, а народ ще аплодував.

Загребельний переріс у цікавого режисера. На річницю його пам’яті ми грали 7 уривків із його вистав. Микола Петрушенко зазначив, що всі ці вистави такі різні, ніби їх ставила не одна людина.

До речі, Павло Іванович навіть оголошував військове положення в театрі, коли до прем’єри залишався місяць. Він любив повторювати: «Не прийти на репетицію – це ще можна зрозуміти, спізнитися на дві години – це теж можна зрозуміти, але спізнитися на 5 хвилин – це велике свинство».

У старші літа Загребельний був схожий на козака-осокора, з якого проростає молоде пагіння. Ми до цього часу виглядаємо такого режисера, який міг би запалити будь-кого».

В останні роки свого життя Загребельний відійшов від театру і знайшов себе у викладанні. З 1995 року він – професор Тернопільського експериментального інституту педагогічної освіти. Через рік, як професор кафедри педагогіки, опублікував проблематичні актуальні праці «Учитель повинен уміти говорити», «Мовленнєва підготовка практичних психологів» та інші.

«Загребельний П.І. – то своєрідний космос, – стверджує письменник і громадський діяч Богдан Мельничук. – Останні роки його життя були тісно пов’язані з архівом. Відчуваючи близький кінець, він впорядкував свій особистий архів».

У житті Загребельного бувало й таке, що він мусив по дві години чекати в приймальні у театрі.

«Тоді Павло Іванович приходив до нас в архів, кидав каштаном у вікно, то ми знали, що йому потрібна психологічна розрядка, – пригадує пан Богдан. – Перший і останній наш конфлікт в архіві стався через шапку. Він помилково одягнув мою, а через п’ять хвилин повернувся і сказав: «Твоя шапка більша за мою, а я думав, що моя голова найбільша». Курйозний випадок ставсі з нами у тролейбусі. Ми із Загребельним їхали додому на «БАМ», а якась пишногруда, як снігур, жінка почала на нього насуватися. Ми відступали назад, доки могли, а потім Павло Іванович не витримав і тихенько, по-театральному, так, щоб почув весь тролейбус, сказав: «Жіночко, мені здається, що у вас хрипи в грудях». Вона одразу ж відскочила».

Також Богдан Мельничук відкрив цікавий штрих Загребельного, будучи редактором журналу «Тернопіль». «У 1995 році я попросив його написати статтю для журналу. В тій статі у нього був спомин про дитинство, що мене глибоко вразив. Ось цей уривок: «Дорогою через поля іду до школи в сусіднє село. Чомусь завжди йду сам. На моїх очах ватага вовків нападає на кобилу з лошам, що паслися на примороженій озимині. Шалений двобій. Перемагають вовки. Досить чітко бачу недалеко від себе хижий оскал зубів і несамовитий блиск очей. Істерика зі мною була потім вдома…»

Ще одна деталь, яку я зрозумів із відходом Загребельного, у нього абсолютно не було ні тіні провінційних понтів. Того самого дня, коли він відійшов у кращі світи, Павло Іванович обійшов всіх своїх друзів. А потім, коли я приїхав додому в село, мені зателефонували і повідомили, що він впав на порозі своєї квартири і помер від інфаркту за сотні кілометрів від Драбівщини, де колись з’явився на світ на горищі старенької сільської хати».

«Скільки буду жити, стільки буду вдячна Павлові Івановичу Загребельному за те, що мене пам’ятають насамперед із його вистав. Найперше маю на увазі «Роксолану» за однойменним твором теж Загребельного, тільки Павла Архиповича, котра на нашій сцені йшла п’ять років, роль Айгуль «Країна Айгуль» за твором М. Каріма, Лушки «Піднята цілина», Рейцед «Політ над гніздом зозулі» К. Кізі та ін. Усі його вистави – аншлагові. І в кожній із них – важка, напружена робота, варіанти, пошуки і в результаті – успіх!

Для мене як актриси період роботи із Павлом Івановичем був дуже плідним – це був період доброї творчості. Через те я його ніколи не зможу забути. Іноді в душі думаєш: «Боже мій, ще багато людина могла зробити, ще багато могла поставити, знайти знову свою групу акторів і втілити щось таке, про що ми навіть і не підозрювали…» Але, на жаль, так сталося, що залишається тільки пам’ять, добра пам’ять…»

Т.М. Сириця